Луганськ — місто, що старанно приховує своє справжнє обличчя. Мабуть, тому що показати його означає бути повністю відвертим, а значить — вразливим? Вразливим до суджень та засудження… Сотні років історії Дикого поля та козацької звитяги чорні вітри забуття замели за декілька десятиліть. Я зачаровано ходив тихим старим містом, а воно довірилося й нашіптувало мені свої таємниці про затишок літніх вулиць, встелених перестиглими абрикосами. Так я дійшов до величного готелю у стилі українського модерну. Готель «Україна». Після другої світової війни на цьому місці були лише руїни, й архітектор Йосип Каракіс усього за п’ять років звів унікальний готель. Можливо, саме місто просило митця про українське бароко й традиційні орнаменти. Утім жорстокі вітри забуття торкнулися й архітектора, й української культури на довгі-довгі роки. Але не назавжди! Зараз у готелі вирує життя. Тут зробили мистецькі резиденції, й це неймовірно цікаво. Я зустрівся з художниками, письменниками, акторами, режисерами й усіх зацікавив мій довгокрил, і всі стверджували, що бачили його! Актор запевнив, що достеменно знає, куди він полетів. Письменники барвисто й багатослівно описували його, а один співак запевнив, що володіє діапазоном звуків, які можуть чути кажани — це він навчився в місцевого довгокрила. Жартун! Ще я поспілкувався з художником, який каже, що дуже добре роздивився місцевого кажана, і він схожий на кошеня з крильцями. Я довго намагався визначити, хто ж із них усіх володіє фактами, а хто — фантазує. Чи знайду я нарешті довгокрила? Можливо, він і справді тут… Правдиві свідчення спираються на об’єктивну інформацію. А як розпізнати суб’єктивні судження? Гадаю, що Венздей було б достатньо зазирнути в очі людині, щоб розпізнати, чи та прикрашає реальність. А ще цікаво — де у творчості межа між художньою вигадкою та правдою?